Саме на яхті, за декілька миль від станції “Академік Вернадський” Геннадія Старікова у лютому 2022 року наздогнала звістка про повномасштабну війну росії проти України. За лічені години, він розвернув вітрильник у напрямку до порту відправлення, а потім «перекладними» на літаках помчав в Україну (закупивши в Буенос-Айресі декілька ящиків військової амуніції та турнікетів). У перші дні березня він був вже у Києві, швидко зорієнтувався, де буде найбільш корисним, і почав переганяти авто з-за кордону в Україну – за віком він може вільно виїжджати за кордон.
Про це та багато іншого він розповів «Вечірньому Києву». Розмова з Наталкою Марків видалася довга і захоплююча. І навіть цей час командор Київського міського крейсерського яхт-клубу Геннадій Старіков займався справою — строчив на машинці — прошивав паси для евакуаційних нош. Члени крейсерського яхт-клубу займаються унікальною роботою — зі старих вітрил шиють ноші, на яких виносять поранених.
Геннадій народився у Кривому Розі. Але як поїхав у 1977 році з міста, так і не повернувся. Зі школи хлопчик жваво цікавився судномодельним спортом, але головною пристрастю був мотоспорт, бо батько тренер мотоклубу. Хлопець з 7-го класу почав брати участь у змаганнях на кросових трасах, їздив по всій країні. У 18 років уже сам був інструктором водіння у місцевому ДОСААФі. Якраз підходив час йти в армію, а радянський союз розпочав військову кампанію в Афганістані. Зваживши на все, Гена вирішив йти не в армію, а у військове училище.
Три роки у казармах, і він уже лейтенант внутрішньої служби. А так, як вчився добре, то міг обрати місце роботи. І він поїхав у Київ. Працював на підприємствах ВПК: «Артема», «Меридіан», «Арсенал», «Київприлад».
Співробітник одного з підприємств привів молодого хлопця в київський міський крейсерський яхт-клуб на яхту «Сказка». Саме Володимир Флангольд був першим капітаном Геннадія Старікова. Чоловік був висококваліфікованим токарем, який робив просто ювелірні деталі й натхненником вітрильного спорту на заводі Київприлад. Багате підприємство для свого гуртка вітрильного спорту придбало чотири крейсерські й дві спортивні яхти. Для розуміння у час, коли «жигулі» коштували 5500 рублів, яхта вартувала понад 19 тисяч.
Для Геннадія Старікова вітрильний спорт багато років був просто хобі. Добра технічна освіта допомагала в роботі з яхтами. Поступово він отримав диплом яхтового стернового, а потім і яхтового капітана. У часи радянського союзу це можливо було зробити тільки досконально опанувавши справу та маючи підтверджену практику, бо екзаменатори були сурові моряки з досвідом з Київського річного училища.
Життя тривало: сім’я, заочне навчання в цивільному виші за спеціальністю економіка і організація, служба. У 1999 році він дослужився до звання підполковника внутрішньої служби і пішов на пенсію.
Тепер на перше місце вийшов власний бізнес, разом із партнером заснували підприємство, що займалося пакуванням продуктів для кейтерингу. На фірмі, яку він очолив, у різні роки працювало до 30 осіб, більшість із колишньої оборонки, яка стала непотрібною. При чому директор настільки добре розбирався у роботі механізмів, що коли були складні неполадки, то вже кликали його — він міг полагодити будь-яку автоматичну лінію.
У 2010 році з Київського міського крейсерського яхт-клубу у кругосвітню подорож вийшла яхта «Купава» з капітаном Юрієм Бондарем. Для багатьох моряків кругосвітня подорож — це мрія. Проте це серйозний крок, що потребує або багаторічної підготовки, або дуже великих коштів. «Купава», яку Бондар спроектував і побудував самостійно і за багато років, саме такий випадок, хоча з цього клубу це була не перша навколосвітня подорож.
Сталося так, що Геннадій запропонував Юрію Бондарю налагодити один з механізмів вже перед стартом місії, коли не вистачало часу як завжди, перед такою серйозною подорожжю.
Коли команда з чотирьох чоловік дійшла до Канарських островів, то капітан зателефонував Старікову в Україну, запросив його та Віктора Копайгородського замінити частину екіпажу. Геннадія цінували — технар, із чемоданчиком інструментів та вмінням «перебрати» техніку в будь-яких умовах, а ще зі знанням, картографії, систем навігації і метеорологічних програм, дуже цінний в такій авантюрній подорожі.
Ця пропозиція поставила перед Геннадієм непростий вибір.
«Я сів, взяв папірчик, поділив на дві колонки. В одній плюси, а в іншій — мінуси. Так от у стовпчику „мінус“ було здоров’я (на той момент мав грижу), бізнес (його б довелося залишити на декілька місяців), сім’я (дружина навряд чи б зраділа такій пропозиції). Тобто жодного „плюса“, бо я людина неамбітна, і бажання отримати в послужний список кругосвітню мандрівку, у мене не було», — розповів Геннадій.
Як не дивно, але рішення прийшло під час розмов із одним матросом з яхт-клубу. Він просто запитав, скільки часу капітан проживе із думками про нереалізовану справу. Тож Геннадій зателефонував знайомому хірургу із проханням прооперувати грижу «на вчора».
Паралельно його чекала непроста розмова із дружиною та партнером по бізнесу, які спочатку і чути не хотіли про цю авантюру. Дружина нагадувала погане здоров’я, а партнер, не погоджувався сам керувати. Але, зрештою, Геннадію вдалося «виторгувати» в обох три місяці на мандрівку. Він мав пройти з командою Мис Горн, легендарну для мореплавців точку, такий собі Еверест вітрильного спорту, а потім повернутися літаком у Київ.
Тож залагодивши свої справи в Україні Геннадій з Віктором полетів в Уругвай, де мав приєднатися до команди на заміну відомому режисеру Михайлу Іллєнку, який був членом екіпажу та Валерія Дельмонтовича. До слова, режисер дійшов з на яхті до Аргентини, де в Кордильєрах вибирав місце для перших кадрів свого фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь».
Проте в Уругваї команду чекали непередбачувані обставини, через які весь графік полетів шкереберть.
На південь Америки «Купава» пішла в несприятливий час, Roaring Forties, — традиційна назва сорокових широт південної півкулі, для яких характерні сильні західні вітри і шторми, — були особливо «ревучими». Вже огинаючи Південну Америку, на заході у затоку якорної стоянки у них заплутався у водоростях і зламався гвинт. Яхта стала чистим вітрильником, залежним тільки від вітру і майстерності екіпажу у складі чотирьох чоловік.
Все частіше температура почала опускатися нижче нуля, а «шквальний» вітер частенько зносив їх не у тому напрямку, що треба. Була реальна небезпека втратити щоглу і вітрила, якщо б вони замерзли у щоглі. У такому випадку їх неможливо зняти при потребі, та у разі сильного посилання швидкості вітру.
Капітан Юрій Бондар запропонував не йти на Мис Горн, а пройти Магеллановою протокою — це легший шлях. Проте двоє інших членів команди були проти. Геннадій, як «голос розуму» був за Магелланову протоку. Тож виходило два на два. Домовилися, що зроблять дві окремі погодні карти через різні програми, і тоді вирішать, як бути.
Коли комп’ютер видав результати, то всі здивувалися, сприятливішого вітру і температури вони не могли б побажати. Навіть у протоці Ле-Мера, де течія змінюється в залежності від часу доби, вона мала бути попутна.
Тож команда, вирахувавши погодинно, де і коли вони мають бути, під вітрилами рушили до найпівденнішої точки Південної Америки щоб далі пройти мис Горн. Прогноз, що не часто буває у тих краях, відповідав дійсності і за півтори доби екіпаж достався мису. Там вони навіть змогли зробити фотосесію.
Після проходження мису, сеансу радіообміну, яхта пішла в протоку Бігль. На облавку вже давно не було багатьох необхідних продуктів та прісної води. Там відвідали найпівденніше селище Пуерто-Торо (Чилі), де мешкає заледве три десятки людей. Українців, у яких закінчився цукор, кава і хліб, і які дуже хотіли в душ, прийняла у себе одна із сімей.
А поки комендант селища вивчав їхні документи, було трохи часу роззирнутися довкола. Для розваги дорослі чоловіки зліпили сніговика, справжнього, з носом-морквинкою — цю цінність випросили у свого кока. І викликали захват у дітей. Між іншим, семеро школярів мали окрему сучасну будівлю школи з підключеним інтернетом.
А потім команда вирушила до чилійського міста Пуерто-Вільямс. Там митна служба видивилася, що у них нема візи, і спрямували в Ушуайя — місто на іншому березі протоки Бігля, що належить Аргентині, в консульство по візу. Цікаво було те, що «Купаві» треба було пройти протокою. Але, за правилами, нею не можна ходити під вітрилами, а гвинт у них був зламаний… Та гарні навички команди не завадили їм достатися до місця.
В Ушуайя вони занесли свої документи в консульство Чилі. І ще замовили через інтернет новий гвинт, перевізник обіцяв доставити деталь протягом тижня. На це і спокусилися. Планували, що якраз завершать усі паперові і ремонтні роботи.
Коли минув тиждень, а на пошті вони не чули нічого нового, то почали розбиратися. Зрештою з’ясувалося, що через тонкощі перекладу, оте, що вони чули «завтра», означало «колись, не зараз», а насправді чекати не менш як місяць. Три місяці, на які Геннадій «відпросився» у рідних, збільшувалися на невизначений термін.
В Ушуайї команда познайомилася з українцями, яких доля занесла у цей куточок світу. Олегом з Харкова та Юрою з Чернівців. Коли розпався союз, вони працювали на кораблях, що стояли в Аргентині, там і залишилися.
Коли прийшов гвинт, і «Купаву» полагодили — вона вирушила далі у мандрівку. Чилійську Патагонію проходили три тижні. Саме Патагонію досвідчені мандрівники називають однією із найбільш вражаючих точок на планеті, бо там можна побачити, якою була Земля у молодому віці — величні, первісні краєвиди.
Далі яхта без пригод дісталася до чилійського острова Робінзона Крузо, де Геннадій сів на літак до Сантьяго, а звідти на Київ. Мандрівка замість трьох місяців зайняла пів року. Вдома довелося давати раду з проблемами з бізнесом.
Декілька років він працював капітаном за наймом у чартерах. Ходив у круїзи в Хорватію, Норвегію, Грецію, Туреччину. Його обрали командором Київського міського крейсерського яхт-клубу.
Круг капітанів доволі тісний і всі добре знають один одного. Знайомий Олег Литвин створював яхт-школу і запропонував Геннадію стати інструктором з підготовки капітанів вітрильних яхт. Для цього треба було скласти екзамени. Екзаменатор спеціально приїхав з Польщі, зі скепсисом сприйняв кандидата, що не пройшов спеціальні курси, але зі здивуванням погодився, що той чудово знає всю теорію, вона ж бо у капітана вся підкріплена практикою. От так Геннадій став сертифікованим інструктором.
Під час мандрівки фьордами Норвегії він познайомився зі Андрієм та Олею Андреєвими, засновниками «Паганель Студіо». Чартер тривав майже місяць, тож у них було достатньо часу, щоб зрозуміти, що разом їм комфортно працювати. «Паганелі» — це особливе ком’юніті мандрівників, що вибираються у найрізноманітніші куточки світу, екзотичні і прекрасні.
Через декілька місяців після закінчення «місії» у Норвегію Андрій Андреєв приїхав у київський міський крейсерський яхт клуб і розповів Геннадію про свою мрію — круїзи в Антарктиду. При чому на своїй яхті, яку попросив пригледіти саме Геннадія. Той, з притаманним прагматизмом порадив орендувати яхту — дешевше і значно менше клопотів. Проте, почувши щорічну вартість фрахту, погодився, що треба шукати свою.
Підходящу знайшли через кілька місяців у Португалії, правда вона потребувала чималих доопрацювань. Місцеві майстри свою роботу оцінили у таку суму, що Андреєв взявся за голову, а потім обговорив ситуацію з Геннадієм, і він з майстрами з київського крейсерського яхт-клубу поїхали в Португалію.
Роботи тривали дев’ять місяців по 12 годин на добу, човен повністю переобладнали для експедицій у холодних широтах, і в травні 2018 року «Mon Coeur» («Моє Серце») «скинули на воду». А через рік придбали і другу яхту «Wind Dancer».
У першому рейсі в Гренландію Геннадій був помічником капітана, а наступний сам повів яхту в Гренландію. Наступного року перегнавши яхту у південну кулю, з міста Ушуайя (Аргентина) Геннадій пішов в Антарктиду. Він перший український капітан, який прийшов до станції Академік Вернадський на вітрильнику.
Студія Паганелів — це унікальна спільнота, яка за багаторічну свою історію стала своєрідною сім’єю, особливим клубом мандрівників з різних країн світу. Є люди, які подорожують із Паганелями з десять років. Тури викуповують організації для своїх ретритів.
Так, на початку 2022 року до Антарктиди, в екіпажі Геннадія, вирушила група туристів із Москви: серйозні бізнесмени, навіть був прокурорський генерал, серед них дві жінки. У той час капітан яхти «Wind Dancer» теж був росіянином, як і двоє членів екіпажу «Mon Coeur».
Початок повномасштабної війни застав в Антарктиці
Коли яхта вирушає у подорож до Антарктиди, то у тих морях, як розумієте є певні проблеми зі зв’язком. Там нема інтернету у режимі 24 на 7. Крім того, ще різниця у 6 годин.
Геннадий розповідає: «Про напад мені повідомив один з росіян, який був на вахті зі мною. Він сказав: „Цей придурок напав на вас“. Коли відкрив свою пошту, то замість звичного 1-2 листів, було понад 20. Я дізнався про смерть своїх друзів». Чоловік, який не раз бував у смертельній небезпеці через стихії, плакав, розповідаючи про початок повномасштабної війни. Дружина, діти, друзі були у Києві, а він на другому кінці світу з росіянами на борту.
«Першою думкою було висадити їх у затоці, недалеко від Порту Локрой. Там є законсервоване пристанище, неподалік антарктична станція, де є поштове відділення, зв’язок та продукти. Не пропали б. Проте, я капітан, яхта має порт приписки не в Україні. Тож добре подумавши, вирішив просто розвернути яхту у до Ушуайї, без заходу на нашу станцію Академік Вернадський.
Пасажири моє повідомлення про зміну курсу сприйняли спокійно, і мабуть, з якимсь полегшенням, схоже, вони таки побоювалися, що українці їх можуть висадити на якійсь крижині. Крім того, щодня поки ми йшли до Аргентини я проводив для них урок політінформації — читав листи, які мені надходили з України, повідомлення про бої, а потім ще й роздруковував інформацію і вивішував в кают-компанії», — продовжував розповідати капітан.
Згадуючи росіян у голосі виразно Геннадія зчитувалася огида і зневага. Його пасажири тихо слухали, намагаючись іноді виправдовуватися, що ж вони можуть зробити проти системи.
В Ушуайї Старіков залишив яхту і помчав на Буенос-Айрес. По дорозі із ним зв’язалася російська опозиційна журналістка, волонтерка та політолог Вєра Міронова (яка давно мешкає у США), попросила купити розгрузки, турнікети для українських військових. Доїжджаючи до столиці Аргентини капітан згадав про таксиста-українця, з яким він раніше перетинався. Той безвідмовно погодився допомогти і упродовж цілого дня, возив Геннадія у мілітарні магазини, з яких вони просто вигребли різну екіпіровку, а також 12 радіостанцій.
При посадці на рейс працівники митниці взялися за голову, побачивши багаж, але почувши куди везуть це все, порадили як провезти те, що не можна здавати в багаж. З радіостанцій вийняли аккумулятори і капітан забрав їх з собою в салон.
У Польщі його зустріли, перепакували гуманітарку і він помчав в Україну. 6 березня 2022 року був уже у Львові. Зателефонував дружині, яка заявила, що сама з Виноградаря не поїде.
З Антарктиди до Києва за декілька днів
Зі Львова на Київ Геннадій погнав першого джипа для військових 79 бригади. Вдома вмовив дружину виїхати на захід України. Тут уже треба було перегнати мікроавтобус з Києва до Львова. Взяв дружину та попутників — багатодітну сім’ю з Вишгорода. Тато, мама і троє малих дітей. На блокпості на Виноградарі їх зупинили військові. Геннадій подумав, що будуть перевіряти, але жінці вручили тюльпани — було 8-го березня.
З Києва їхали на південь, через Обухів, а тоді вже на захід. Автомобіль обклеїли стрічкою із написом «ДІТИ». Заходив вечір, а вони були ще на Житомирщині, при цьому Старіков почув, що машина починає видавати якісь незрозумілі звуки при гальмуванні. Він стишив хід, а ще виявилося, що попереду блокпост.
Бійці зустрічали підозріле авто, що почало гальмувати за 200 метрів до них, зі зброєю напоготові. Коли ж машина доповзла, їх перевірили, то по рації передали своїм у село, щоб зустріли авто з дітьми і викликали механіка.
З супроводом добралися до села. Їх розмістили у приміщенні дитячого садочка, попередивши, що зможуть прийняти тільки на одну ніч. У звичайній групі дорослим постелили на підлозі, принесли їсти. А на світанку Старіков поїхав в гараж, де його вже чекав механік. Тільки но, машину підняли для огляду, як у двір завернули військові на роздовбаній автівці, було зрозуміло, що їм негайно потрібна допомога механіка.
Один із військових із підозрою оглянув Геннадія:
— Ви звідки так поспішаєте?
— З Антарктиди!
— А де діти? Машина ж пуста!
— Діти в садочку!
Слово за слово і розмова, яка нагадувала спочатку діалог з п’єси Йонеску переросла у дружню. Виявилося, що у них із «Прімою» (так назвався військовий, вчитель із Нивок) є спільний друг на Вернадському — Ярік, що працює системним адміністратором на станції Академік Вернадський. Геннадій одразу ж набрав Ярослава через якийсь із месенджерів і «Пріма» перекинувся декількома словами з Антарктидою.
До слова, саме для підрозділу «Пріми» Геннадій пригнав перший волонтерський автомобіль з-за кордону. Прожило авто недовго, за 2 тижні наїхало на міну, але всі всередині залишилися живі — люди завжди важливіші за техніку!
Далі були інші авто для інших підрозділі. А ще Геннадій був першим благодійником для закупівлі парафіну для окопних свічок, які виготовляє його колега по яхт-клубу Ольга Богданова. Коли він в Україні, то сам допомагає їх виготовляти, а також шити ноші з вітрил. При чому ще й налагоджує швейні машинки. Для капітана, що міг полагодити навігаційне обладнання під час шторму, це взагалі легка справа.
«Тут моя країна, моя родина, я навіть не розглядаю іншого місця для життя», — відповідає Капітан, який збирається вести чергову експедицію Паганелів до Антарктиди. Пояснює, на донати потрібно заробляти кошти — кожен на своєму місці робити все можливе для Перемоги.
Практично всі члени клубу або волонтерять, або воюють. А їхні прекрасні яхти стоять у затоці яхт-клубу. Інколи їх залучають для благодійних цілей, реабілітації військових.
Кияни можуть згадати про регату «Кубок Великого Дніпра» та традиційні перегони «На добрий спомин», коли з Річкового вокзалу можна було милуватися проходженням понад пів сотні різних яхт під різноколірними вітрилами.
Автор: Наталка Марків
Усі фото зі сторінки Геннадія Старікова у фейсбуці
Читайте також:
25-літній ювілей першої української навколосвітки
Валерій Петущак: Після нападу акули злякався лише через два дні
«Мрія про Антарктиду» Маркіяна Прохаська: ода тій, що підкорюється найхоробрішим
Пйотр Кузьняр про експедицію в Антарктиду: «Ніхто не зобов’язаний нас рятувати»
